Вчора був на «Атлантиді».
Це розповідь про життя Донбасу у 2025 році, після майбутньої перемоги України у війні з Росією і повернення окупованих територій.
Територія вже визнана непридатною для проживання, а навколишнє середовище настільки спустошене, що зміни здаються неможливими.
Фільм артхаузний, не простий. Без прикрас, без «шароварщини». Чистий нон-фікшн. Жорсткий. Цим і цінний, змушує людей замислитися, а головне – відчути усю трагедію, яку переживає людина, що пройшла війну.
Мертві пустирі, обідрані стіни, пусті квартири, безколірний простір – це, власне, не про територію – це про внутрішній світ героя, який страждає.
Він відчуває внутрішній біль, і біль зовнішній - від суспільства, якому до його страждань, як і до його героїзму на фронті жодного діла не має.
Здається, що трагедія увійшла в душу людини, повільно руйнуючи її. Здається, що перспектив не має жодних.
Але і в такому, «безнадійному» стані, людина намагається знайти Життя. Через Любов.
Все у світі взаємопов’язано. Все живе за одними й тими ж законами. І душа людини, і суспільство.
І хвороби у них ті самі.
І порятунок від них також один.
Немає коментарів:
Дописати коментар