Вихідні
дні ми з дружино провели у Святогірській лаврі…
Вирішивши
трохи відпочити, спустилися до чудової альтанки, увінчаної золотим куполом. Навколо неї розміщалися високі мармурові бордюри, а по
самому центру – невеличкі дерев’яні
сходи, які вели прямо до річки...
М’яке вологе повітря, змішане із запахом ладану
(і досі не можу зрозуміти чи був він реальний, чи залишався «в мені» від
довгого перебування в храмі) буквально насичувало душу спокоєм і одночасно –
життєвою енергією. Здавалося сила духовності і природи поєдналися в єдиному
живильному коктейлі. Кращого місця для відпочинку не можна було і уявити! Ми
сіли на бордюр і майже не розмовляючи дивилися на річку, на човни та птахів, які іноді
пропливали по ній, на червоне сонце, яке ховалося за пишними деревами,
залишаючи широку яскраву доріжку… Розглядаючи це, я довгий час не помічав кота,
який розташувався напроти нас. Він увесь
час сидів не ворушачись. Дивився на воду, маленькі хвильки, ледь помітний рух
очерету… Проте, здавалося, що все це було лише видимою частинкою його дій. Насправді
він медитував, розмірковував над буттям… Я марно намагався упрохати його трохи
попозувати. Ну що йому коштувало бодай подивитися до фотокамери! Але кіт
поводився твердо, не зважав уваги на спокуси. Ну майже не зважав. Коли ми вирішили
трохи попоїсти і розвернули пакунки з бутербродами він підійшов до мене і
обійнявши мою ногу своїми м’якенькими лапками підняв благаючі очі. Поснідавши
знову зайняв попередню позицію. Вже збираючись залишити це місце, ми побачили як він встав і тихо, але досить
швидко, впевненою ходою господаря
пройшов крізь відпочиваючих паломників.
Щось це мені нагадувало. Що саме, зрозумів згодом – молодого ієромонаха, який
ходив з одного кутка храму в інший і щедро роздавав благословення усім, які
цього просили.
Перед сном ми ще раз спустилися до альтанки.
Нікого вже не було. Окрім кота, який пильно дивився на водну гладінь…
Немає коментарів:
Дописати коментар